22 червня 1941 року вибухнула німецько-совєтська війна. Відступаючи, червоні війська вчинили масу злочинів і насильства, особливо криваві розправи відбувались у західноукраїнських тюрмах, переповнених безневинно арештованими людьми.

Німецькі окупанти не обмежувались тільки фізичним знищенням членів ОУН. Масовий терор проти українського народу німці починають застосовувати з ще більшою жорстокістю і в більших розмірах, ніж у Франції, Югославії, Чехії, Польщі.

Така політика окупантів викликає спротив українського народу. У багатьох місцях вибухають стихійні бунти проти загарбників. У травні 1942 року провідник ОУН на Костопільщині просить у Головного Проводу дозволу організувати партизанський загін, який би охороняв місцеве населення від німецьких насильств та грабунків. На порядок денний ставиться питання про необхідність створення українських збройних сил. Однак формування національної армії ускладнюється з різних об’єктивних причин. Україна потрапила під німецьку окупацію зовсім в иншій історичній ситуації, ніж Польща, Франція, Югославія. Ці країни мали до війни власні збройні сили, які, хоч і не вистояли у відкритих боях, все ж могли переходити до партизанської війни з ворогом. Україна не мала своєї армії, а головне, не було досвідчених офіцерських кадрів. Крім того, у своїй антинімецькій боротьбі український народ не міг сподіватись на мінімальну допомогу ззовні. Відомо, що збройна боротьба проти німецьких окупантів в Югославії, Франції, Польщі спиралася на ефективну допомогу Англії, США, СССР. Звідтіля, шляхом парашутних десантів та через инші канали партизани одержували зброю, амуніцію, ліки і, щонайважливіше, добре вишколений командний персонал. Українські повстанські частини повинні були завжди покладатися лише на власні сили.

Тому на підпільній першій Конференції ОУН у вересні 1941 року відхилено постанову про негайний перехід до загального збройного опору, натомість як найближчі завдання визначаються: 1) пропагандистська діяльність з підготовки українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір та складування зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи.

Для здійснення цих завдань Військова референтура Проводу ОУН створює Крайовий Військовий Штаб. Незабаром організовується мережа військових референтів при крайових, окружних, районних і повітових проводах ОУН. Ця сітка охоплювала більшу частину українських етнографічних земель на захід від Дніпра та окремі частини східної та південно-східної України. Усі члени ОУН були зобов’язані пройти військові вишколи. Найбільшою вишкільною базою для членів ОУН була Школа Військових Кадрів ОУН «Тигри», що діяла в Долинському повіті Станіславівської області. Так виникає мережа військових підрозділів ОУН – Української Національної Самооборони. УНС – це ще не Повстанська армія. Але вона означала етап переходу до відкритої збройної боротьби.